Ukrainian
English 
За останні 20 років Україна перенесла три системні кризи — у 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2015 рр. Усі вони супроводжувалися спадом виробництва, валютними, фінансовими, бюджетними, борговими та банківськими потрясіннями. Під час них країна втрачала доступ до зовнішніх кредитних ринків, а держава — фінансову спроможність. Усі стабілізаційні програми в такі моменти розроблялися міжнародними організаціями: задля їхніх кредитів Україна легко відмовлялася від частини свого суверенітету. Однак кожне його відновлення згодом закінчувалося новою кризою. Останні п'ять років Україна перебуває під щоденним контролем МВФ. За цей час нами було ініційовано три стабілізаційні програми: Stand-by (2014), EFF (2015), Stand-by (2018). Кожна з них супроводжувалася не стільки обговоренням умов співробітництва з Фондом, скільки залякуванням загрозою дефолту. Причому найактивніше ажіотаж навколо фінансової неспроможності держави накручують, хоч як дивно, уряд із Нацбанком за потужної підтримки правлячої коаліції та її прибічників із експертного середовища. При цьому, щоправда, не згадується, що за неповні п'ять років Україна встигла одержати від МВФ майже стільки ж (10,2 млрд СПЗ), скільки за попередні 19 років (10,7 млрд СПЗ). І що в пікових платежах 2019–2021 рр. практично немає "старих" зобов'язань перед Фондом, тому що весь сьогоднішній борг перед ним (8 млрд СПЗ) накопичено вже після 2013 р. У наявності загроза боргової пастки: зобов'язання перед головним кредитором плодяться швидше, ніж віддача від контрольованих ним програм. Так, не встигнувши розпочати поточний Stand-by (2018), НБУ анонсував необхідність наступної стабілізаційної програми. Раніше таку саму потребу України в нових кредитах зазначало рейтингове агентство Fitch. Не дивно, що за подібної ситуації час вести мову не про умови фінансової стабільності України, а про причини її відсутності. Читайте більше у статті д-ра екон. наук, чл.-кор. НАН України, заступника директора ДУ “ Інститут економіки та прогнозування НАН України” С.О.Корабліна “Фінансова нестабільність”, опублікованому у газеті “Дзеркало тижня. Україна” 23 березня 2019 р.
ЗУПИНИТИ ВІЙНУ!
Звернення ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»
В Україні війна. Її розв’язала Росія. «Русский мир» приніс нашому народові горе, смерть та розруху. Він намагається стерти з землі переважно російськомовні Харків, Суми і Маріуполь. Залишає на своєму шляху знищені села Слобожанщини, Чернігівщини та Київщини. Руки загарбників у крові невинних дітей. Цьому немає і ніколи не буде жодного виправдання.
Окупантів словами не зупинити, але мовчати не можна.
Ми звертаємся зі словами вдячності до наших захисників-військових, добровольців тероборони, добробатівців, волонтерів, мільйонів наших співвітчизників, які щодня роблять все, щоб забезпечити нас світлом, теплом та їжею.
Ми дякуємо всьому світові, який встав на захист наших прав та свобод. Ми ніколи не забудемо іноземних добровольців, які ризикують життям, захищаючи наші родини. Ми цінуємо підтримку міжнародної наукової спільноти. Ми чуємо при цьому і голоси російських громадян, але нас продовжують вбивати. Щодня. Щоночі. Жінок, дітей, старих та немічних людей.
Нас вбивають за те, що ми не хочемо «русского мира». За те, що ми захищаємо свою землю. За наш європейський вибір. За наше майбутнє.
Гармати змінюють та надають страшного сенсу взаємовідносинам історичних сусідів. Їх жнива – десятки тисяч вбитих та скалічених, мільйони біженців, знищені міста та села, зруйновані мости, спотворені долі.
Це – не наш вибір. Це – вибір країни-агресора. Але ми вистоїмо. Ми повернемося до нормального життя, до звичайних людських відносин. Ми змусимо нас поважати. І це відбудеться тим скоріше, чим міцнішими будуть всі ті, для кого життя кожної людини є дивом, а не «тріскою при рубанні дров».
Державне благословення вбивства – важкий морок середньовіччя. Весь світ бачить, як він опускається на Росію. Це – безвихідь. Щоб остаточно не потрапити до неї, треба зупинитися. Це перше, що треба зробити, щоб не перетворитися на вічного ізгоя, який всім заздрить, всім погрожує і всіх жахається.
Безумовна зупинка вогню та перемовини – перший крок від цієї прірви. Його треба робити негайно. Заради тих, чиї життя ще можна зберегти. Заради припинення цієї божевільної війни. Заради всіх тих, хто ще може після неї народитися.
Archive for березня 23, 2019
Металургія України: куди йдемо?
Після здобуття незалежності Україна успадкувала від колишнього СРСР потужний гірничо-металургійний комплекс, який за своїми масштабами становив понад 35% колишнього загальносоюзного гірничо-металургійного комплексу. Проте глибока та затяжна економічна криза 1991–1995 рр., розрив економічних зв'язків між колишніми споживачами та металургами України, дефіцит обігових коштів унаслідок інфляції та неплатежів, згортання бюджетного фінансування, тиск потужних конкурентів на внутрішньому і зовнішньому ринках, дефіцит керованості розриву технологічно пов'язаних підприємств призвели до погіршення фінансово-економічних показників і різкого скорочення темпів зростання металургійного виробництва. Зокрема, за цей період обсяги виплавки чавуну скоротилися на 52,4%, сталі — на 53,4. Проте чорна металургія була першою галуззю в Україні, яка змогла вийти з трансформаційної кризи та досить швидко переорієнтувалася з внутрішнього ринку на експорт. Експортна орієнтація була зумовлена низкою важливих чинників, насамперед намаганням вижити в умовах різкого скорочення внутрішнього попиту і майже повної відсутності обігових коштів на підприємствах. Читайте більше у матеріалі вченого секретаря Інституту, канд. техн. наук В.К.Хаустова та канд. екон. наук В.В.Венгера “Металургія України”, опублікованому у газеті “Дзеркало тижня. Україна” 23 березня 2019 р. Для того щоб металургійна галузь не занепадала, а розвивалася в руслі світових тенденцій, необхідно мати чіткий план поетапної модернізації виробництва. Цьому присвячена наступна стаття цих же авторів під назвою “Металургія України: куди йдемо?”, опублікована в наступному номері газети “Дзеркало тижня. Україна” -- за 30 березня 2019 р.