За останні 20 років Україна перенесла три системні кризи — у 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2015 рр. Усі вони супроводжувалися спадом виробництва, валютними, фінансовими, бюджетними, борговими та банківськими потрясіннями. Під час них країна втрачала доступ до зовнішніх кредитних ринків, а держава — фінансову спроможність. Усі стабілізаційні програми в такі моменти розроблялися міжнародними організаціями: задля їхніх кредитів Україна легко відмовлялася від частини свого суверенітету. Однак кожне його відновлення згодом закінчувалося новою кризою.

Останні п’ять років Україна перебуває під щоденним контролем МВФ. За цей час нами було ініційовано три стабілізаційні програми: Stand-by (2014), EFF (2015), Stand-by (2018). Кожна з них супроводжувалася не стільки обговоренням умов співробітництва з Фондом, скільки залякуванням загрозою дефолту. Причому найактивніше ажіотаж навколо фінансової неспроможності держави накручують, хоч як дивно, уряд із Нацбанком за потужної підтримки правлячої коаліції та її прибічників із експертного середовища.

При цьому, щоправда, не згадується, що за неповні п’ять років Україна встигла одержати від МВФ майже стільки ж (10,2 млрд СПЗ), скільки за попередні 19 років (10,7 млрд СПЗ). І що в пікових платежах 2019–2021 рр. практично немає “старих” зобов’язань перед Фондом, тому що весь сьогоднішній борг перед ним (8 млрд СПЗ) накопичено вже після 2013 р. У наявності загроза боргової пастки: зобов’язання перед головним кредитором плодяться швидше, ніж віддача від контрольованих ним програм.

Так, не встигнувши розпочати поточний Stand-by (2018), НБУ анонсував необхідність наступної стабілізаційної програми. Раніше таку саму потребу України в нових кредитах зазначало рейтингове агентство Fitch.

Не дивно, що за подібної ситуації час вести мову не про умови фінансової стабільності України, а про причини її відсутності.

Читайте більше у статті д-ра екон. наук, чл.-кор. НАН України, заступника директора ДУ “ Інститут економіки та прогнозування НАН України” С.О.Корабліна “Фінансова нестабільність”, опублікованому у газеті “Дзеркало тижня. Україна” 23 березня 2019 р.