За останні 25 років спливло чимало води. І не тільки весняної. За цей час багато наших сусідів зуміли не лише стати членами ЄС і скасувати валютне регулювання, а й відмовитися від своїх національних валют на користь євро (Словенія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва). Там же, де з цим кроком, як у Польщі з Чехією, не поспішають, про валютні заборони теж давно забули — їх скасували у зв’язку із вступом у Євросоюз. Китай хоча й зберіг валютні обмеження, однак зміг забезпечити своєму юаню членство в елітному клубі резервних валют. У цьому сенсі він став рівним не тільки японській єні й британському фунту, але також євро й американському долару. Україна тепер з радістю позичає у Піднебесної — її кредити тим привабливіші, чим важче їх одержати у сусідів-європейців.

Наше валютне життя на цьому тлі застигло в образах 20-річної давності: усе ті самі валютні дефіцити, той самий страх неминучої девальвації, перегони цін, випаровувані заощадження й пенсії, обмеження на купівлю/вивезення валюти, ліміти на її перекази за кордок, терміни повернення валютної виручки й норми її обов’язкового продажу. Ясно, що всі ці заборони неабияк набридли. І бажання позбутися їх цілком зрозуміле. Однак тоді резонно постає питання про наші успіхи, які дозволили б мати повноцінні гроші, а не довгий список інструкцій з їхнього використання. Питання це тим доречніше, що голосніші заклики легалізувати виведення з країни українського капіталу й що довше ми стоїмо з простягнутою рукою перед МВФ, як жебрак під церквою.
Читайте більше у статті д.е.н. заступника директора Інституту економіки та прогнозування НАН України С.О. Корабліна “Валютна лібералізація по-українськи: втеча від реформ“, опублікованій у газеті “Дзеркало тижня Україні” 8 квітня 2017 р.