Новини Інституту

Часто можна почути й прочитати про те, що Україні необхідне своє “економічне диво”. Під економічним дивом зазвичай розуміють дуже швидкий і сталий розвиток упродовж досить тривалого часу. Таке диво демонстрували Німеччина в післявоєнні роки, Японія з середини 50-х до початку 70-х років минулого століття, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг у 60–90-х роках ХХ століття, Китай, який мав упродовж кількох десятиліть середній приріст ВВП, близький до 10%, та ін. Україна ж продемонструвала інше “економічне диво”. В історії ще не було такого випадку, щоб країна, яка входила за рівнем індустріального розвитку до першої десятки країн, через чверть століття втратила значну частину свого промислового потенціалу, понад третину ВВП, що є одним із найгірших у світі результатів економічної динаміки за цей період, і ввійшла до числа найбідніших країн Європи. Як це може бути? Це справжнє диво з від’ємним знаком, гідне не меншої уваги, ніж інші дива.
Читайте більше у статті  чл.-кор.  НАН України,  заступника директора ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»А.А. Гриценка  “Українське економічне диво”, або Куди ведуть реформи?”, опублікованій у газеті  “Дзеркало тижня. Україна” 18 червня 2016 р.

Намагаючись відновити державне управління промисловим розвитком, прем’єр-міністр України Володимир Гройсман доручив створити в складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України департамент промислової політики. Ті функції та завдання, які мають бути покладені на департамент, виходячи із нагромаджених проблем в цій сфері, «потягнуть» на подвиг Геракла, що вичистив Авгієві конюшні…

Завдяки яким інструментам державного управління промисловим розвитком можна вилікувати «хронічні хвороби» національної промисловості? У індустріальних країн є певні рецепти…

Читайте більше у матеріалі провідного наукового співробітника відділу інноваційної політики, економіки та організації високих технологій, д.е.н. О.Б.Саліхової «Мистецтво бонсай, або Створення Департаменту промислової політики», вміщеному на сайті журналу «Економіст» 13 червня 2016 р.

За даними Держстату, у першому кварталі 2016-го промислове виробництво зросло на 3,7%. Уже у квітні Національний банк викупив на ринку майже 680 млн дол. Гривня до долара зміцнюється. Президент заявив, що економіка починає оживати, а війна — тепер не причина для кризи. МВФ пророкує зростання вітчизняного ВВП. Йому вторять польський і словацький реформатори, які здобули визнання за свої успіхи. Кому дякувати за ці новини? Л.Бальцерович і І.Міклош кажуть про торішні зусилля уряду. Але чому їх упритул не бачив МВФ, понад півроку відмовляючи нам у кредитах? І чому ж тодішній міністр фінансів ще в лютому виправдовувала жорсткість Фонду, зазначаючи, що “грошей без реформ не дають”?

Читайте більше у  статті д.е.н., головного наукового співробітника відділу моделювання та прогнозування економічного розвитку Інституту економіки та прогнозування НАН України С.О.Корабліна  “Національний бізнес-цикл. Україна“ опублікованій у газеті “Дзеркало тижня”  11 червня  2016 р.

У травні 2016 року ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України вперше ініціював опитування стартапів  як найбільш динамічних агентів національної інноваційної системи. Отримануінформацію буде використано при підготовці пропозицій Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти (на 15 червня 2016 р. заплановані слухання з проблем «Законодавчого забезпечення розвитку Національної інноваційної системи: стан та шляхи вирішення»).
Більше про результати опитування, в якому взяли участь майже 70 стартапів  читайте у матеріалі провідного наукового співробітника відділу інноваційної політики, економіки та організації високих технологій Інституту, д.е.н. О.Б. Саліхової та аспіранткиО. Курченко «Про бідного стартапа замовите слово» (сайт ж-лу «Економіст», 7 червня 2016 р.).

Антропогенний вплив на глобальну зміну клімату рік у рік зростає. Перед багатьма країнами стоять завдання, спрямовані на подолання наслідків зміни клімату. Ці заходи охоплюють широкий спектр дій, пов’язаних зі зменшенням викидів парникових газів, а також зі зниженням використання викопного палива, зокрема моторного. Тому використання електромобілів вважається одним з інструментів, які дозволяють зменшити викиди парникових газів транспортним сектором та істотно поліпшити екологію міст.

За всіх принад – чи варта шкурка вичинки? І що в Україні робиться задля просування цього транспорту майбутнього? Адже для поширення електромобілів у багатьох країнах світу задіяно різні регуляторні методи, зокрема прямі субсидії, фіскальні преференції та непрямі заходи, такі як розвиток електромереж…

Читайте більше у матеріалі  співробітників відділу секторальних прогнозів та кон’юнктури ринку Інституту економіки та прогнозування НАН України ст. наук. співроб., к. е. н. У.Є.Письменної таст. наук. співроб., к. е. н. Г.С.Трипольської “Електромобілі та державна політика”, опублікованому у газеті “Дзеркало тижня. Україна”  4 червня 2016 р.

Україна, не маючи сьогодні власного потужного національного науково-технологічного та інноваційного потенціалу, об’єктивно змушена залучати технології з інших країн у вигляді високотехнологічних проміжних продуктів – ресурсів для власного промислового виробництва.

Для значної частини фармацевтичних компаній нарощування імпорту таких товарів є способом долучитися до технологічного базису ТНК розвинених країн, прискорити інноваційні процеси та отримати конкурентні переваги. Але для тих, хто продукує аналогічні фармпрепарати в Україні, зростання імпорту означає поступове витіснення з ринку з усіма наслідками.

Читайте більше у статті провідного наукового співробітника відділу інноваційної політики, економіки та організації високих технологій Інституту економіки та прогнозування  О.Б. Саліхової та аспірантки Д. Дуюн (сайт журналу “Економіст” за 31 травня 2016 р.).

В Україні бюджетна політика традиційно є найдієвішою (а можливо, і єдиною дієвою) складовою економічної політики держави. Довкола неї зосереджено порівняно потужний кадровий потенціал, а її організація вигідно вирізнялася навіть у періоди глибоких політичних криз. Це недивно, тому що, по-перше, збої у фіскальному механізмі спроможні завдавати швидких і нерідко фатальних ударів по електоральних рейтингах, якими насамперед опікується влада. По-друге, бюджет завжди залишався привабливим потоком “живих” грошей, контроль над яким давав можливість компенсувати як втрати від надмірного податкового тягаря, так і витрати на здобуття чергових електоральних перемог. Проте при цьому бюджет незмінно залишався “річчю в собі”, доступною для розуміння лише небагатьом, а Мінфін як основний творець і виконавець бюджетної політики відчутно домінував над іншими органами державної влади, виступаючи в ролі останньої (а подекуди і єдиної) інстанції, що визначала доцільність більшості складових державної політики. При розробці й виконанні чергового бюджету основними були орієнтація на балансування доходів і видатків, можливості витискання з економіки додаткового фіскального ресурсу та політичні “торги” щодо розподілу цього обмеженого ресурсу на задоволення необмежених запитів фігурантів цих торгів. Між тим, перебуваючи у полоні фетишизації кількісних показників бюджету (і перш за все нормативу дефіциту, який часто задавався зовнішніми інституційними кредиторами), влада ніколи повною мірою не використовувала потенціалу впливу самої бюджетної політики на стратегічний розвиток країни.

Більше читайте у статті провідного наукового співробітника відділу моделювання та прогнозування економічного розвитку Інституту економіки та прогнозування НАН України, к.е.н  Я.А.Жалила  та екс-в.о. міністра  економічного розвитку і торгівлі України, президента Економічного дискусійного клубу А.А.Максюти “Економічний прагматизм як ліки від бюджетного фетишизму” , опублікованій у газеті “Дзеркало тижня. Україна” 28 травня 2016 р.

Динамічні зміни в структурі промислового виробництва, що відбуваються в Україні після кризи 2008–2009 рр.,показали повною мірою назрілу проблему структурної модернізації старопромислових регіонів. Незважаючи на те, що перед промислово розвиненими країнами ця проблема постала ще в 80-х роках минулого століття, у нашій країні її розв’язання тривалий час відкладалося в довгу шухляду. Якийсь час це пояснювалося можливістю успішної екстенсивної експлуатації успадкованих від загальносоюзного поділу праці базових галузей і ресурсного потенціалу промислово розвинених територій. Низька продуктивність базових галузей старопромислових регіонів компенсувалася дешевиною енергоресурсів, сировини й праці, а також невисокими екологічними вимогами до промислової діяльності. Однак уже посткризове відновлення пішло в регіонах із високою часткою таких галузей (насамперед Донецькій, Запорізькій і Луганській областях) “якось не так”.

Більше читайте у статті старшого наукового співробітника відділу економічного зростання та структурних змін в економіці Інституту економіки та прогнозування НАНУ, к.е.н. О.Ю. Снігової  “Старопромислові регіони України: як позбутися стокгольмського синдрому ”, опублікованій у газеті “Дзеркало тижня. Україна” 28 травня 2016 р.

Розроблення Стратегії розвитку високих технологій – це проблема, розв’язання якої стоїть в Україні на порядку денному вже багато років. Очевидно, що сутність (зміст), дієздатність та ефективність цього документу значною мірою залежать від механізму його створення, який передбачає спільні цілеспрямовані дії загальнодержавного масштабу з обов’язковим залученням представників політики, науки, бізнесу та громадськості. Ефективність такого підходу обумовлюється саме спільними зусиллями осіб, зацікавлених у використанні та створенні загальнодоступних знань, що сприяє більшому внутрішньому та зовнішньому усвідомленню процесу.

Досвід країн ЄС доводить, що хоча для них і було визначено спільні пріоритети, розбіжності у державному устрої, політичних та культурних традиціях, системі національних прерогатив вплинули на формування специфічних підходів як до механізму розроблення, так і до способів реалізації стратегії, а також визначення ролі та місця державних органів влади й управління у процесі її втілення. Водночас спільні риси все ж таки є. Це, по-перше,  процедура розроблення, а саме: застосування методу відкритої та колективної праці; міжміністерське співробітництво у процесі розроблення стратегії; створення стратегії під керівництвом найвищого рівня виконавчої влади (голови держави та уряду). По-друге, це практика підготовки документу, зокрема: визначення тематичних секторів та встановлення пріоритетів бюджетних асигнувань на вирішення завдань. Отже, методологічний підхід до формування аналогічних документів у країнах ЄС переважно базується на таких принципах:

•         використанні кращого світового досвіду;

•         зосередженні зусиль на пріоритетах;

•         зміцненні партнерських відносин;

•         покращенні звітності.

Викладене вище та інші результати аналізу досвіду країн ЄС стали підґрунтям для коментарів провідного наукового співробітника відділу інноваційної політики, економіки та організації високих технологій , д.е.н. О.Б. Саліхової щодо проекту «Стратегії розвитку високотехнологічних галузей до 2025 року».

Детальніше читайте у статті «А МЕРТ і нині там… Щодо Проекту «Стратегії з розвитку високотехнологічних галузей до 2025 року», розміщеній на сайті журналу “Економіст” 26 травня 2016 р.

Пропонуємо долучитися до публічного обговорення цього питання.

Свою експертну думку у дискусії щодо майбутньої Експортної стратегії України висловив провідний науковий співробітник Інституту економіки та прогнозування, к.е.н. В.Е.Лір.

Читайте більше  у матеріалі “Експортна стратегія України: “Біла книга” чи розбілена “Зелена”?”, який опублікувала “Європейська правда” 19 травня 2016 р.